content top

І до чого тут пес?

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (Еще не оценили)
Loading ... Loading ...

Севастополь. Україна чи Росія? Чи, можливо, дещо інше?.. Слово «риторичний» вже давно застаріло по відношенню до цього одвічного питання української внутрішньої політики. «Місто-герой» впевнено стає одним з головних ньюс-мейкерів вітчизняного медіа-простору. Спраглі до «гарячих» фактів, новинники формують певний стандарт у сприйнятті подій, що відбуваються у великому місті на заході Кримського півострову. Пам’ятник Катерині ІІ, російські націоналісти на вулицях Севастополя скандують «Крым – Россия», вони ж не дають зійти на берег матросам військових кораблів країн-членів НАТО, Лужков, безглузді заяви якого знаходять живильний ґрунт у місцевому натовпі… Перелік може бути набагато довшим – за частотою згадування з Севастополем може сперечатися хіба що столиця, Київ. Простий приклад: на запит «Севастополь» популярний пошукач Google видає понад 13 мільйонів варіантів, тоді як майже втричі більший Кривий Ріг може похвалитися хіба що трьома мільйонами. Про що це свідчить? Невже могутній індустріальний гігант центральної України важить в масштабах країни менше? Авжеж, ні!

Гадаю, причина такого дивного сплеску зацікавленості «севастопольською» тематикою полягає у скривленому розумінні українськими ЗМІ своєї ролі у висвітленні суспільних процесів, що відбуваються в місті «руських моряків».

Як відомо, для успішного телевізійника (а саме телебачення формує сприйняття подій більшості українців) рецепт оволодіння глядацькою аудиторією описується нескладною формулою: «хороші новини – це погані новини». Тобто саме екстремальні умови є найприяйнятнішими для створення відповідної теле-картинки – зображення, що змушує затамувати подих: «Це ж треба, що робиться!» Відтак глядач мимоволі створює в підсвідомості щось на кшталт захисного бар’єру – мовляв, добре, що в нас такого нема.

Та воно є. І дуже близько. Адже недаремно суспільство ХХІ сторіччя називають «інформаційним» – саме інформація наразі виступає головним товаром, та… зброєю. Так, ефективним засобом ведення внітрішньої та, що важливо,зовнішньої політики. Навіщо відкрито демонструвати світові свої прагнення, коли є такі перевірені дійові засоби як газети, радіо та телебачення? Засоби, що, за умови вчасного й поступового їх використання, ґарантують стовідсоткову ефективність. Засоби, що перетворюють населення однієї країни зі «стурбованих» до «співчуваючих», а «невдоволених» на «п’яту колону». Головне ж, без чого неможливий вилив навіть найчорнішого піару – інформприводи – й забезпечуються «зацікавленими» особами, як-то місцевими політиками-невдахами та закордонними градоначальниками, які забули про свої безпосередні обов’язки.

Хтось у цій ситуації виконує роль блазня, дехто жертви, дехто – героя. Ще хтось просто керує процесом. От тут ми й дійшли до найцікавішого. Де ж у цій постановці загубилася українська преса? А вона тут, ось… Але то вже інша історія.

p.s. Хто допоможе знайти фільм «Коли хвіст крутить псом»?

(Далі буде)

8 коментарів »

  1. avatar comment-top

    Жду продолжения!

    Reply

    comment-bottom
  2. avatar comment-top

    Главная проблема и Украины как страны, и украинцев как нации – в отсутствии национальной гордости и национального самосознания. Вы можете себе представить американца, сидящего на диване в трениках и домашних тапочках, и рассуждающего, что неплохо было бы восстановить наконец историческую справедливость и вернуть России Аляску? Или русского, который в здравом уме и твердой памяти высказывает мысль о том, что нужно отдать Японии Курильские острова? Между тем, у нас такими высказываниями не гнушаются не только бабушки на базарах, но и политики высокого ранга. СМИ, как собственно и все в современном мире, всего лишь подчиняются законам рынка. Изданиям нужны рейтинги, рейтинги дает интерес аудитории. Пресса просто выявляет и подчеркивает проблемы, существующие в обществе. И пока украинцы не почувствуют себя гордой и прекрасной нацией, пока не перестанут обсуждать на кухнях и в курилках проблемы территориальной целостности страны, ситуация не изменится к лучшему. А пока – “пипл хавает”…

    Reply

    comment-bottom
  3. avatar comment-top

    Риторичність… це слово мабуть належить віднести до одного з ключових визначень у відношенні до опису нашого народу… нажаль…
    з приводу патріотизму -
    краще там де нас немає?-так краще, бо там немає “нас”. Не місце прикрашає людину, а людина місце. Якщо тобі хочеться щоб світ змінився – почни його змінювати з себе! Наша нація має своєрідний менталітет. І якби в мене не було належності до цієї нації, якщо честно, то чхати мені би на неї хотілося! Але я є її складовою частиною, тому все інакше.
    Росію взяту в цілому – ненавиджу хронічно, але немаю нічого проти її нормальних адекватних представників, так саме відношення й до своїх співвітчизників. В родині не без виродку, у кожного народу є негідні представники нації, вибачте на слові – засранці та уєбанці.
    З приводу інформаційної зброї -
    це діло не нове, та дуже ефективне – факт)Якщо цією зброєю користуються люди з “головою”, то можна досягти … – тут треба пофантазувати),(багато чого).
    Віддаю свій голос проти переходу Севастополя до Росії. Не бачу жодних підстав. Що їм мало чи що?.. Біля узбережжя знаходяться корисні копалини, тому вони й “пижаться”. Вигідно з економічної точки зору.
    При нагоді махтуни “за бугор” на проживання, нагода була би використана. І клалося би мною на “все ось це” з високої гірки.
    Риба гниє з голови. Вірно?
    Кого ми маємо на вершині вліди? Є з кого обирати? Насправді не країна, а “смітник”. Пробачте мені справжні патріоти. Ти, нормальний представник нації, або не зможеш дістатися до влади, або навіть діставшись туди – просякнеш їх духом та змінишся… нажаль…
    Яким би патріотом ти тут не був, як патріот,ти тут нічогісінько не вартий та нічого не зможеш! Справжні патріоти вже давно всі “за бугром” і набагато результативніше допомагають нашій “культурі” звідти.
    Можливо я глибоко помиляюся, та це МОЯ власна думка.
    Що на сьогоднішній день можете ВИ, СПРАВЖНІ патріоти? Скільки вас? Ворушитесь?
    А поки як зауважив вище “Umka_Bear” “пипл хавает”…

    Reply

    inlanger Reply:

    Такой комментарий и отдельного поста достоен

    Reply

    comment-bottom
  4. avatar
    Крымчанка Says:
    грудня 3, 2008 at 22:56
    comment-top

    Вопрос патриотизма в плане Севастополя содержит в себе еще один вопрос: патриотизма к какой стране?

    Я часто по работе бываю в этом городе – прекрасном, кстати, городе – здешние жители крайне патриотичны. По отношению к России.
    Ну не считает большая часть населения столько-лет-российского-города, где немалая часть мужского, да и женского населения связаны с российским же флотом, себя частью Украины. Здесь скорее услышишь на улице английскую или любую другую иностранную речь (особенно летом) – туристов в городе немало – чем украинскую. Ни один из моих здешних знакомых не говорит по-украински. Когда вдруг в беседе всплывает тот факт, что я пять лет училась в украиноязычном вузе (не в Крыму), мне жуть как сочувствуют: ужас, как же ты там что-то понимала?
    В городе есть дух. Но «здесь русский дух, здесь Русью пахнет»… Здесь есть что-то от Питера. Тоже не самый нерусский город.
    Оценивать этот факт можно по-разному. Смотря с какой и чьей точки зрения посмотреть. Хорошо это или крайне плохо – факт от этого не меняется…

    Reply

    mitri4 Reply:

    Можливо, треба якось починати вводити українську там. Хоча б спочатку з деякими знайомими або лояльно налаштованими людьми… Необхідно просто, щоб люди зрозуміли – українська мова – не ворожа. І дуже красива, до речі.

    Reply

    comment-bottom
  5. avatar
    Крымчанка Says:
    грудня 6, 2008 at 13:08
    comment-top

    Украинский язык – очень мелодичен, очень красив. Русский, кстати, тоже велик и могуч. Его тоже когда-то вводили в нашей стране. Не везде в Украине об этих временах вспоминают незлим тихим словом. Кое-где злым.
    Проблема в том, что все, что насаждается, как бы так сказать, без спроса, вызывает отторжение. Даже если само по себе явление прекрасное и светлое. Вспомните, как в школе заставляли читать классику. У многих ребят отбили охоту читать вообще – а ведь литература сама по себе величайшая…
    Я вот недавно наблюдала, как интеллигентная образованная женщина – родилась и выросла в Крыму – пыталась смотреть какой-то российский фильм по телевизору. Вместо голосов актеров шел дубляж – бездарный, искажающий, но на украинском. А внизу еще и титры, тоже украинские – чтобы мало не показалось. Как же она была возмущена – фильм просто-напросто испортили.
    Если так вводить один из красивейших языков мира, то далеко не заведешь…

    Reply

    mitri4 Reply:

    Згоден, що в даному випадку титри – це перебір. Але дюблювання, це нормальна й широкорозповсюджена практика. До цього треба просто звикнути. В першу чергу, мова йде про молодь. А за ними підтягнеться й доросліше покоління. Як звикли люди до українського добляжу на решті україських територій. Шо раніше це розпочати – то краще. Але необхідний момент, нажаль, вже втрачено.

    Reply

    comment-bottom

RSS-канал коментарів цієї публікації. URI повідомлення (трекбек)

Залишити коментар

Опублікувати на Friendbuzz